Олесь Бердник — лицар українського відродження

Минають перші п’ять років з часу відходу в безмежність видатного
українського письменника-фантаста, футуролога, філософа, одного з
організаторів та активних учасників Української Гельсинської групи Олеся
Павловича Бердника, чиє ім’я насамперед асоціюється з поняттям
Української духовної республіки тобто розкріпаченої й консолідованої в
планетарному масштабі української спільноти. Кажуть, що велике видно на
відстані. Може, ми ще не збагнули всієї величі цього діяча з племені
титанів? І в майбутньому до його спадщини будуть припадати, мов до
джерельної води, нові й нові покоління так, як це маємо з духовними
заповітами Тараса Шевченка й Івана Франка, Лесі Українки й Олени Теліги,
Олега Ольжича й Василя Стуса.

За офіційною версією Олександр Павлович Бердник народився 25 грудня 1927
року (фактично: 27 листопада 1926 р.) в наших благословенних
причорноморських степах. Його мала батьківщина — село Вавилове на
Снігурівщині Миколаївської області — невеличка цяточка в безкрайніх
просторах Всесвіту. Саме тут ще дитиною письменник відчув своє глибинне
українське коріння, усвідомив себе носієм духовних цінностей, дарованих
пращурами з минулих сторіч і тисячоліть. Гордість за свій український
рід і його прадавню історію, а водночас біль за кривди й спустошення
батьківської землі загартовували Олеся, готували до життєвих герців за
перемогу добра і справедливості. Цей безмір любові до людей та до
матері-України пізніше не раз буде виливатись у надзвичайно емоційних
поезіях-дослідженнях на теми давнини й сучасності:

Україно у к р а д е н а!

Дочка зоряна, Ладина!

Чи ти чиясь ОКРАЇНА?

Чи ти щ о с ь ОКРАЯНЕ?.. 

(“Пора” [3, 54])

Сімнадцятилітнім юнаком Олесь Бердник потрапляє на фронти Другої
світової війни і не раз зазирає в обличчя смерті. Йому, синові
сільського коваля, вихованому на християнських традиціях усупереч
атеїстичним імперативам більшовицької доби, вдалося не озлобитись проти
околу, зберегти свою душу відкритою і щедрою на добро і красу. Любов до
українського і світового мистецтва приводить Олеся Бердника по
закінченні війни до Києва — на навчання в театральній студії при
прославленому Театрі імені Івана Франка. А далі — перші ролі на сценах
театрів, прагнення якнайповніше вияскравити свій непересічний хист. Але
1949 рік продовжив одісею Бердникових поневірянь і напастей: з
політичних мотивів його ув’язнено і відправлено в табори (Далека Північ
та Казахстан). Після призабутих жахів війни на долю Олеся випадають нові
потрясіння та випробування: тяжка праця, цькування, знущання. Так триває
до 1955-го року, коли О.Бердника на хвилях постсталінських реабілітацій
звільнили й дозволили повернутись в Україну. Атмосфера засудження культу
особи, надії на зміни в суспільно-політичному житті сприяють пожвавленню
літературної діяльності митця. Олесь Бердник поринає в світ фантастики,
романтичних пригод, світлих мрій і сподівань на противагу тим задушливим
і страхітливим рокам, які довелось пережити і розділити разом зі своїм