Мрії Тараса Шевченка про майбутнє України
Ми вже звикли до того, що Тараса Шевченка народна традиція величає
Кобзарем. Він і справді був яскравим носієм кобзарського хисту і так
само, як ці народні співці, знав страждання, ніс через свою непросту
долю палку любов до рідного краю, беріг пам'ять про минулу славу України
і не давав забути про неї сучасникам.
А тим часом дійсність гнітила поета своєю безпросвітністю. Жахливі
картини народних бідувань болем озивалися в його полум'яному серці.
Поневолений народ, загнаний панством у ярмо, знесилений важкою працею та
закріпачений духовно, зрікся своїх волелюбних прагнень і день за днем
тягнув на плечах хрест своєї гіркої долі:

... повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур'яном поросли,

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!..

Шевченко бажав кращої долі для цього окривдженого люду. Він був певний,
що його співучий, прекрасний душею народ заслуговує на це. Поетичний
талант Шевченка творив і передавав у духовну скарбницю рідного краю
світлі мрії про прийдешній день України — такі несхожі на те, що бачив
Кобзар навколо себе.
Майбутнє рідного краю насамперед уявлялося йому вільним від соціального
та національного ярма. У творчій спадщині Шевченка ми знаходимо правдиві
картини під'яремного життя українського селянина, але понад ними, мов
сонце, що сходить, піднімається священна віра в те, що