Літературно-мистецька шевченкіана Володимира Різниченка 

Під стягом вірності високим Кобзаревим заповітам вели відлік свого
поступу й боротьби за національне відродження численні представники
української культури другої половини XIX — перших десятиліть XX ст.
Зорею великого Тараса осяяний і розквіт небуденного таланту Володимира
Васильовича Різниченка (1870-1932), відомого в літературно-мистецькому
світі під псевдонімами Велентій, Гайд, криптонімами Р-ко, В-й тощо. Це
справді визначна постать в історії вітчизняної науки та культури. Як
видатний природознавець і мандрівник, академік АН УРСР, він залишив
немеркнучі сліди в царині палеонтології, геоботаніки, ґрунтознавства,
гідротехніки, гідрогеології, геології, географії... А разом з тим —
поєднував плідну наукову діяльність з працею художника, письменника,
перекладача, публіциста. Був безпосередньо причетний до справи
українського просвітницького та визвольного руху порубіжжя XIX–XX
століть.

Для південців постать В.Різниченка (Велентія) цікава ще й тим, що у
1901-1903 рр. він працював статистиком і завідувачем статистичного
відділу земської управи в Херсоні, був тісно зв’язаний з діяльністю
місцевої національно свідомої та революційно налаштованої інтелігенції
(Дніпрова Чайка, А.Грабенко, Г.Коваленко-Коломацький, М.Чернявський,
В.Кедровський, В.Яблоновський та ін.). У 1907 році він одружився з
онучатою племінницею Дніпрової Чайки Афанасією Миколаївною Хайнацького,
яка стала однодумцем і порадницею, супутницею в наукових подорожах
чоловіка. У 20-х рр. В.Різниченко займався гідрогеологічними дослідами в
Таврії — зокрема, в її придніпровських регіонах та в заповіднику
Асканія-Нова, вивчаючи й прогнозуючи можливості створення в цих
безводних краях великої й розгалуженої зрошувальної системи (пізніше цей
задум було реалізовано).

Слід відзначити, що протягом XX століття далеко не завжди життєпис
ученого В.Різниченка пов’язувався з творчою долею художника й літератора
Велентія, або Гайда. Тому, гадаємо, доречно буде згадати добрим словом
тих авторів, які дбали про те, щоб різні грані обдаровання митця й
науковця співвідносились з однією особою. На тлі 20-х рр. — це В.Хмурий
зі статтями “Українська сатира революції 1905-1906 рр.” (“Культура і
побут”, 1925, 20 грудня) та “Образотворча сатира 1905 року” (“Всесвіт”,
1925, № 22-23). Цю ж традицію продовжено часописом “За радянську
академію” (1932, № 8-9), в редакційному некролозі якого підкреслювалось,
що визначний учений В.Різниченко “мав хист видатного
художника-карикатуриста, що писав найчастіше під псевдонімом
В.Велентія”. Після десятиліть замовчування постаті митця й дослідника,
що спостерігалось у часи сталінського режиму, відродив пам’ять про нього
(і саме в цілісному сприйнятті) колишній учень Володимира Васильовича —
І.Підоплічко в 12 томі “Української Радянської Енциклопедії” [15].
Справжнім ентузіастом у справі пропаганди й популяризації спадщини
незаслужено призабутого вченого, майстра пензля і слова стала в 60-70-х
рр. мистецтвознавець І.Блюміна, чия кандидатська дисертація