Лейтмотив України в романі В.Винниченка 

Видатний український письменник В.К.Винниченко належить до числа тих
митців, для яких доля Вітчизни була альфою і омегою їхнього життя,
громадської діяльності й творчості. Тож тема України є наскрізною у
прозовому й драматичному доробку письменника, в його публіцистиці.

Прикладом такої посиленої уваги до проблем рідного краю, його перспектив
є й останній роман В.Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!» (1950),
визначений ним у жанровому відношенні як «політична концепція в
образах». Слід зазначити, що в передмові до твору письменник наголошує
на вірогідності зображеного: «Зроблено цю працю з найбільшою
об’єктивністю, якої вимагає велика мета всіх людей — мир на землі.
Події, дійові особи, картини буденного життя в Радянському Союзі
представлено в ній на підставі документів, на свідченнях багатьох живих
людей, на загальновідомих фактах і на особистому досвіді автора» [2:97].

Послуговуючись багатим матеріалом з життя СРСР та Радянської України як
його складової частини та простежуючи ставлення народів збільшовиченої
країни до західних держав, В.Винниченко викладає в романі свою концепцію
мирного співіснування на планеті двох систем — капіталістичної та
соціалістичної. Носієм ідеї трудової колектократії (або лаборократії чи
трудократії), а також, з волі обставин, мимовільним її пропагандистом
стає досить успішний українець у Москві Степан Петрович Іваненко — член
Верховної Ради СРСР і ЦК КПРС (офіційно — інспектор при Міністерстві
фінансів, котрий їздить по всіх усюдах «немовби для фінконтролю», а
фактично — агент МДБ, сексот особливого призначення, основна зброя якого
— провокація з метою виявлення «ворогів народу»).

Своєрідною мікромоделлю більшовицької держави з існуючими в ній трьома
світами — тих, що причетні до підступів і репресій, тих, котрі стають
безвинними й безвільними жертвами в атмосфері доносів та
пристосуванства, і, нарешті, нескорених борців проти комуністичного
режиму (мимоволі напрошуються паралелі з «Тигроловами» Івана Багряного)
— у творі В.Винниченка виступає родина українців Іваненків, приречена
пройти крізь жорна сталінського відбору. Письменник варіює мотив
руйнування роду як основи нації на догоду більшовицьким вождям та їх
маніакальним ідеям — тему, що була неодноразово заявлена в доробку
М.Хвильового, Ю.Яновського, Т.Осьмачки, І.Багряного та ін.

Щоб вижити в умовах терору й винародовлення, брати Степан, Сергій та
Євген Іваненки зраджують свого наймолодшого — Марка під час судового
процесу над ним та його однодумцями — українськими «націоналістами» і
«терористами», що насмілились звинуватити радянський уряд у підготовці й
проведенні голодомору 1932-1933 рр. в Україні. За таку послугу режимові
та подальше сексотство Іваненки отримують відповідні блага: проживання в
Москві, гарантії праці й самого життя. Промовистий штрих підкреслює той
вибір, до якого вони схилились: «Тільки заборонили нам жити на Україні»
[2:136]. Тобто це далекосяжний і вбивчий компроміс: назавжди забути про
свою українськість. Виїхавши з рідного краю, Іваненки змушені відректися