Реферат на тему: 

Іван Нечуй-Левицький (1838—1918)

Іван Семенович Нечуй-Левицький — видатний український прозаїк другої
половини XIX ст., який відкрив нову сторінку в розвитку української
прози, створив класичні зразки психологічної соціально-побутової повісті
й оповідання.

Народився 25 листопада в м. Стеблеві (тепер Корсунь-Шевченківського
району на Черкащині) у родині священика. Початкову освіту Іван Левицький
здобув у духовному училищі при Богуславському монастирі, до якого
вступив 1847 року. В автобіографії він писав, що наука була «суха,
мертва та абстрактна». Після шестирічного навчання в бурсі Іван
Семенович вступив до Київської духовної семінарії, де з захопленням
читає художню літературу, зокрема твори Шевченка, Пушкіна, Гоголя та
інших письменників. Навчаючись у семінарії, майбутній письменник вивчив
французьку мову й ознайомився з творами Сервантеса, Данте, Шатобріана.
Закінчивши духовну семінарію, він деякий час живе дома, вивчає німецьку
мову, згодом почав учителювати в Богуславському духовному училищі. З
1861 року навчається в Київській духовній академії, де багато працює над
самоосвітою, читає журнали «Современник», «Русское слово», «Основу» —
єдиний в усій імперії український журнал. Іван Семенович зазначав у
автобіографії, що «Основа» та «Кобзар» Шевченка навели його на думку, що
треба писати по-українськи. Успішно закінчивши духовну академію зі
званням магістра богослов’я, Левицький порушив родинну традицію і
служителем церкви не став. Він задовольняється скромною професією
вчителя, викладає словесність у Полтавській духовній семінарії.

Перший твір письменника — повість «Дві московки». Вона була надрукована
1868 року у Львівському журналі «Правда», де пізніше з’явилися й інші
твори І. Нечуя, як назвав себе письменник. Це був час, коли діяв
неймовірно жорстокий циркуляр царського міністра Валуєва про заборону не
лише писати, але й розмовляти українською мовою. Розуміючи, що йому не
втриматись у духовній семінарії, якщо буде писати рідною мовою,
Нечуй-Левицький домагається призначення в жіночу гімназію м. Каліш, де
стає викладачем російської мови та літератури, історії, географії.
Згодом його було переведено вчителювати до Седлецької жіночої гімназії.
Відстоюючи інтереси народу, Іван Семенович виступав за соціальні й
національні права українців, читав власні твори гімназисткам, що було
дуже небезпечно навіть на околиці «тюрми народів». Роки педагогічної
діяльності в Каліші й Седлеці були для Нечуя-Левицького періодом
творчого піднесення. Тут були написані оповідання «Рибалка Панас Круть»,
повість «Причепа», перші розділи роману «Хмари». У 1872 р. у Києві
виходять «Повісті І. Нечуя».

З 1873 року Нечуй-Левицький переїжджає на роботу до Кишинівської
чоловічої гімназії, де працював класним наставником і викладачем
російської мови та літератури, старослов’янської та латинської мов і
логіки. Двадцять років віддав він навчанню й вихованню гімназичної
молоді в Кишиневі. Саме на ці роки припадає плідна літературна
діяльність письменника. Тут він пише й публікує кращі свої твори з життя