Іван Багряний і його літературна, публіцистична, політична діяльність

Відкриваючи літературно-мистецький вечір у національному театрі ім.
Івана Франка у 1991 р. П.Мовчан сказав: «До нас словом, біографіями,
історією повертається та Україна, якої ми не знали. Нині книга
національних втрат відкривається на новій сторінці. Іван Багряний — ще
одна наша слава і велич, ще одне ім’я, якого ми були позбавлені, яке
починаємо разом пізнавати. Подиву гідна ця постать, що явила світові не
лише свої політичні і філософські праці, а й високу поезію і високу
прозу».

Біографія Івана Багряного (справжнє прізвище Лозов’яга — 1906,
02.10–1963, 25.08) сповнена багатьох поневірянь, арештів, переслідувань,
невтомної боротьби за честь, гідність людини, за її волю і за вільну
Україну. Про витоки й джерела своєї творчості він писав: «Літературою
почав займатися дуже рано… Вірші я почав писати (і то по-українськи) ще
в російській церковно-приходській школі. Почав писати з протесту проти
вчителя і вчительки, які називали мене злісно «мазепинцем», бо я лічив
(рахував) в арифметиці не так, як вони веліли, а так, як навчили мати:
один, два, три, чотири… шість… вісім тощо. Це було завзяте змагання. І
от під впливом збірки байок Глібова та «Катерини» Шевченка, які я дістав
нелегально (це було за царату), я почав писати войовничі вірші в другій
клясі церковно-приходської школи восьмирічним хлоп’ям, у 1915 р. (почав
учитися 6-річним). Звідси й почалися мої митарства. Три роки пізніше чи
чотири в Вище початковій школі я вже був редактором журналу — шкільного
— «Надія», що виходив в українській мові, бо вже тоді школа була
українська».

Про свій літературний дебют поет згадує так: «Друкуватися по-справжньому
почав в 1926 році в Києві, в «Глобусі», а потім вже в усіх інших
журналах, як то «Життя і революція», «Червоний шлях», «Всесвіт» тощо.
Організаційно належав до «Марсу», що вважався неофіційною Київською
філією ВАПЛІТЕ… При першому арешті ГПУ, по рокові сидіння в камері
самотнього ув’язнення, мені пропонували орден, якщо я здамся, засуджу
офіційно в пресі своє минуле й усіх своїх соратників, засуджу свою
літературну творчість як клясово ворожу тощо й напишу велику поему про
Сталіна. Я все це відкинув геть. Хотів би я знати, хто з теперішніх моїх
супротивників встояв в такій ситуацій й при виборі між орденом і смертю
чи каторгою — вибрав би останнє?».

Він автор відомої поеми «Ave Maria» (1929), епіграфом до якої взяв
слова: «Вічним бунтарям і протестантам. Всім, хто родився рабом і не
хоче бути ним, Всім скривдженим і зборканим і своїй бідній матері Крик
свого серця присвячую Автор», а також роману у віршах «Скелька», поезій,
які були зустрінуті офіційною критикою насторожено, а то й вороже.

Про подальше своє життя він згадував: «В 1932 р. був заарештований за
політичний (самостійницький український) ухил в літературі і політиці й
ув’язнений в Харківській т.зв. «внутрішній тюрмі» ГПУ, де пробув 11
місяців в камері самотнього ув’язнення, а потім був засуджений на 5
років концтаборів. Присуд відбував в таборі т.зв. БАМЛАГУ. Терміну не