Після зруйнування Запорозької Січі (1775 р.) багато колишніх запорожців
розсіялось по території Південної України або емігрувало до Польщі,
Туреччини. З перших днів російського панування на землях колишніх
Запорозьких Вольностей офіційний Петербург та місцева російська
адміністрація поступово почала розуміти власну неспроможність швидко
встановити контроль над запорозькою спадщиною і перш за все - над
населенням півдня України.

Незважаючи на зроблені урядом спроби протягом другої половини 1770 -
початку 1780-х років вирішити цю проблему через розбудову органів
місцевої влади, запровадження кругової відповідальності і паспортів,
посилення прикордонної варти за рахунок донських козацьких пікетів,
висока мобільність південноукраїнського населення, яка була обумовлена
специфікою політичного та економічного життя, становила, на думку
російської адміністрації, основну перешкоду на шляху перетворення
регіону на звичайну провінцію російської держави. Більш того,
опозиційність частини населення колишніх Вольностей по відношенню до
російської політики в регіоні та загроза втратити позиції на
українському Півдні у випадку нової російсько-турецької війни вимагали
від офіційного Петербургу проведення надзвичайно зваженої політики по
відношенню до козацького населення. Існування Задунайського козацького
війська під патронатом Османської імперії фактично декларувало
невизнання Портою територіальних надбань Росії і вважалося російською
адміністрацією ворожим актом.

Як наслідок, на початку 1780-х років в оточенні князя Г.О. Потьомкіна
поступово виникає думка щодо створення під керівництвом колишньої
запорозької старшини з колишніх січовиків волонтерських когорт. Це тим
більше ставало необхідним, що всі спроби залучити козаків до
пікінерських полків під час реформування останніх у 1776 - 1777 роках
виявились вкрай невдалими.

Перше офіційне запрошення козакам вступати до російської військової
служби як волонтерів з боку Потьомкіна надійшло 1 липня 1783 році і було
оголошено у губернських, провінційних, повітових установах. Згідно з
планом князя Потьомкіна два колишні запорозькі старшини - Сидір Білий та
Захарій Чепіга - повинні були сформувати з числа козаків кінний та піший
полки загальною кількістю у 500 чоловік кожен на Громоклеї та
Збурівському боці неподалік від російської фортеці Кінбурн та турецького
Очакова. Наприкінці жовтня 1783 року у розпорядженні С.Білого вже
перебувало 800 запорожців [8]. Втім, невизначеність статусу нового
формування, небажання запорожців нести службу як рекрутів або
"вєлєнтирив" та погане постачання призвели до різкого скорочення
чисельності бажаючих (див.док. групу А).

Необхідно зазначити, що на той час і в адміністрації Потьомкіна ще
повністю не було прийнято остаточного рішення щодо форми організації та
можливого використання даного формування. Реалізація ідеї, яка
передбачала поставити козаків під контроль російської військової та
цивільної і козацької адміністрацій і посилення російської армії за
рахунок добре обізнаних із майбутнім театром бойових дій вояків,