ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

Розпад величезних, збитих нашвидкуруч політичних конгломератів на зразок
Київської Русі був типовим явищем доби середньовiччя. Так на Заході ще
до піднесення Києва дуже короткий час проіснувала створена Карлом
Великим iмперiя Каролiнгiв, а на Сході — від Тихого океану до Карпат —
простягалися неозорі володіння монголо-татар, що розпалися після
завоювання Києва лише за кілька поколінь. З огляду на слабкий зв’язок,
великі вiдстанi та сильні мiсцевi тенденції політична роздробленість
була явищем типовим. Однак історики Київської Русі з сумом спостерігали
це видовище. Вiдiйшли у минуле перші будiвничi Київської імперії з
їхніми грандіозними проектами, широким, всеохоплюючим світобаченням.
Натомість прийшли дрiбнi інтриги, мисцевi сварки, обмежені цiлi та
вузьколобі перспективи ворогуючих між собою князьків. Чудові здобутки
культури, що виникли завдяки зосередженню талантів в одній столиці,
вiдiйшли у минуле, з ними вже не могли рівнятися часто гiднi подиву
намагання окремих ремісників i вчених, розпорошених по численних
регіональних центрах. У бiльшостi князівств бояри поступово лишили свої
небезпечні торговельні підприємства i зайнялися прозаїчними справами
утримання власних маєтків. Із занепадом політичного, культурного та
економічного життя Київська Русь перестала існувати як цiлiснiсть.

Роздробленість

Однією з причин відокремлення від Києва різних князівств стала перемога
принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з’їзді князів у
Любечi. Щоб покласти край спустошуючій ворожнечі, на цьому з’їзді князі
один за одним визнали право успадковувати землі, які вони займали у той
момент. Питання про Київ, що вважався занадто великою винагородою для
будь-якого княжого роду, лишалося нерозв’язаним.

Якщо деякі старші князі продовжували змагатися за нього, iншi, особливо
молодші за рангом, втратили усякий інтерес i до такого суперництва, i до
самого міста, усвідомлюючи, що їхні шанси заволодіти ним у кращому
випадку мiнiмальнi. Натомість вони зосередили увагу на розширенні та
збагаченні своїх вотчин, сприяючи в такий спосіб поглибленню
роздробленості та місцевих вiдмiнностей, що стане ознакою
пiзньокиївської доби.

Регiоналiзм посилювався й тим, що бояри все більше стали займатися
власними землеволодіннями; занурення у мiсцевi справи позбавляло їх
бажання брати участь у князівських чварах за віддалений Київ, а разом з
тим i в загальноруських діях. Руським князівствам навіть стало важко
дійти згоди про те, хто є їхнім спільним ворогом. Новгород вважав
найбільшою для себе загрозою тевтонських лицарів, для Полоцька нею були
литовці, для Ростова i Суздаля — волзькі булгари, для
Галицько-Волинського князівства — мадяри й поляки, а для Києва — кочові
половці. Руські князі як не воювали, то вступали у союзні відносини зі
своїми ворогами. По суті деякі князі підтримували з неруськими сусідами
тiснiшi зв’язки, ніж з іншими віддаленими землями Русі.

Зокрема, старовинний Новгород на пiвночi був утягнутий в торговельну
спілку, засновану на узбережжі Балтійського моря пiвнiчнонімецькими