Арабські країни після ІІ світової війни

Арабський світ у другій половині ХХ на початку ХХІ ст. опинився в центрі
міжнародної політики. Його стратегічне положення, нафтові багатства
стали в роки “холодної війни" об’єктом протистояння між Сполученими
Штатами Америки та Радянським Союзом. Однією із центральних проблем
Близького Сходу залишається палестинське питання, яке і стало центром
протистояння між Ізраїлем та майже всім арабським світом.

Дипломна робота ділиться на дві частини, кожна з яких починається із
загальної характеристики регіонів: Близький Схід та Північна Африка.
Буде дано аналіз соціально-економічного та політичного розвитку кожної
арабської країни у другій половині ХХ на початку ХХІ ст., зроблено
відповідні висновки та перспективи. Не полишено поза увагою проблему
ісламського фундаменталізму та активної участі радикалів із арабського
світу у діяльності міжнародних терористичних організаціях.

У даній роботі зроблена спроба на основі найновішої літератури показати
процеси в арабському світі після Другої світової війни в комплексі його
місце в системі міжнародних відносин. Ці процеси будуть показані без
ідеологічної заангажованості з позиції науковості та історичної правди.

Арабський світ вступив у другу половину ХХ ст. ще в сильній залежності
від колонізаторів. На території майже всіх арабських країн (за
виключенням Сирії, Лівану, Йемену, Саудівської Аравії) знаходилися
іноземні війська, багато із цих країн (Алжир, Судан) ще залишалися
колоніями, інші - були такими фактично, знаходячись під протекторатом
Великобританії або Франції. Червнева революція 1952р. в Єгипті, яка
ліквідувала монархію, відкрила шлях до визволення. За зразком
„Товариства вільних офіцерів", яке керувало революцією, були створені
подібні організації і в інших арабських країнах. У деяких із них (в
Іраку в 1958р., в Йемені в 1962р., в Судані і Лівії в 1969р) їм вдалося
здійснити революцію за таким же сценарієм. Але і там, де співвідношення
сил було іншим і події розгорталися по іншому, вплив єгипетської
революції був значним. Цей вплив стимулював початок збройної боротьби
патріотів Тунісу (1952р), Марокко (1953р) і Алжиру (в 1954р) за
визволення, сприяло позитивним зрушенням у Сирії і Йорданії (в 1954 -
1955рр). Лідер Єгипту Г.А. Насер, який добився виведення із країни
англійських військ, націоналізував Суецький канал і проголосив своєю
метою єдність арабів, отримав звання „чемпіона арабського націоналізму".
Лозунг - „Арабська нація єдина, а її місія вічна" Партії арабського
соціалістичного відродження (ПАСВ) та її філіалів в різних арабських
країнах став отримувати все більше поширення і популярність.

Захід, насамперед Англія і Франція побачили у появі революційного Єгипту
і його впливу загрозу своїм інтересам на Близькому Сході, тим більше -
після того, як Єгипет прийняв участь у Бандунгській конференції,
виступив разом з Сирією проти військових блоків, став одним із стовпів
афро-азіатської солідарності. Націоналізація Суецького каналу підірвала