Реферат на тему:

Борис Антоненко-Давидович

(5 серпня 1899 — 8 травня 1984)

  



...література наша — це не шлях до легкої слави, не спосіб заробітку і
не розвага на дозвіллі, а чесне служіння народові, народному ділу,
народній ідеї. 

Б. Антоненко-Давидович

«В літературі й коло літератури»

Це не порожні слова. Це його ідейно-творче кредо. Він ніколи не
відступав від цього «вірую». Він ішов з ним завжди крізь усе своє довге,
тяжке і трагедійне життя. Вже порівняно недавно, після всіх своїх
смертельних пригод у сталінських концентраках, Борис Дмитрович у своєму
автобіографічному нарисі (1967) писав: 

«Я не замислювався і не замислююся над питанням про своє місце в
українській літературі: це справа критиків, літературознавців і читачів.
За всіх часів і обставин мене бентежило і бентежить тільки одне: писати
так, щоб у якійсь мірі мати підставу сказати своїй музі Шевченковими
словами: 

Ми не лукавили з тобою, 

Ми просто йшли: у нас нема

Зерна неправди за собою. 

Бо в цьому, незалежно від діяпазону й калібру письменницького хисту, є
найбільша моральна і творча втіха кожного мистця».

* * *

Народився Борис Антоненко-Давидович 5 серпня 1899р. на передмісті
Засуллі коло міста Ромен, тоді на Полтавщині. Батько його працював
спочатку кваліфікованим робітником-залізничником — машиністом
пасажирських поїздів, а пізніше, остаточно осівши в Охтирці, — монтером
на електростанції й кіномеханіком. Під час першої світової війни
мобілізований до армії, він пропав безвісти. 15-річним юнаком Борис
залишився без батька з одинокою безпомічною матір'ю. 1917 року закінчив
Охтирську гімназію. Восени того ж року вступив на фізико-математичний
факультет Харківського університету. Трохи згодом переїхав до Києва і
вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Доба
революції й хвиля національно-державного відродження України захоплюють
молодого студента. З покликання він був літератор, культурник і
красномовець. Українська революція вимагала не тільки вояків, але й
здібних організаторів і пропагандистів національно-визвольної ідеї.
Борис Дмитрович, поруч з університетським навчанням, з молодечим запалом
береться за цю справу. Він виїжджає з промовами на фабрики, заводи й
далекі, глухі села. Організовує суспільні й культурні осередки,
кооперативні товариства. Ця його діяльність тих бурхливих часів стала
пізніше за джерело багатьох його творів, зокрема таких, як «Просвітяни»
та «Печатка». Він організовує українські школи, веде непримеренну
боротьбу з залишками царських русифікаторів в системі народної освіти.
Навіть сам очолює відділ освіти в одному з районів України. На цій
посаді він залишився ще й 1920-го і 1921 року, коли більшовицька влада
вже опановує Україну. Політично в ті роки він належав до радикальної
групи української інтелігенції. Тому, коли 1920 року лівий відлам
Української соціял-демократичної робітничої партії на чолі з Юрієм
Мазуренком, Андрієм Річицьким, Михайлом Авдієнком та іншими створив УКП,
що намагалася легальне протиставитися КП(б)У як експозитурі РКП(б),